Італія 1. Неаполь, Помпеї

Регіон Кампанія, Італія, квітень 2009
Google Карти, Яндекс.Карти

Знайомство з Італією почалося з Неаполя.

Перш я знав його по старому фільмі «Операція „Святий Януарій“», а також по кіно про італійську мафію. Місто виявилося саме таким, яким я його собі уявляв. За такими вулицями у фільмі бігали хлопчаки, що пропонують купити баночки з неаполітанським повітрям. Тільки мені замість повітря пропонували крадений айфон.

Спілкування з місцевим населенням було скрутним, оскільки англійської не знав майже ніхто. До цього я був упевнений, що в Європі з іноземними мовами справи йдуть краще, але виявилося, що італійці за рівнем незнання мов дуже схожі на росіян.

Одна з особливостей Неаполя — списаність стін.

У графіті нічого незвичайного немає, але тут ними однаково покриті не тільки околиці, але й історичні будівлі і постаменти пам’ятників у самому центрі міста (виключення складають тільки свіжовідреставровані будинку). Це як якби в Москві було розмальовано кремлівську стіну й пам’ятник Мініну і Пожарському.

Вільні від них тільки вуличні вівтарі, уперше зустрінуті мною в Америці, тут же стало зрозуміло, звідки вони там з’явилися. У південній Італії вони майже на кожному будинку.

Ще одна особливість — якась така південна недбалість і потертість — коли історичної архітектури так багато (а грошей — не дуже), здувати пилинки з кожної будівлі не обов’язково.

Сучасна висотка посеред історичного центру.

Білизну прийнято сушити на балконах.

Якщо вам здається, що у вашому дворі ніде залишити машину, у вас занадто високі вимоги.

Назви вулиць та інших міських об’єктів пишуться на кам’яних табличках, під назвою завжди вказується квартал, до якого вони належать.

Місцевий спосіб отримання продуктів і виносу сміття — через корзину, яку спускають із п’ятого поверху на мотузці.

Місцеві жителі люблять малолітражки (це добре пояснюється їх не дуже високими доходами, цінами на бензин і мізером місця для постійного паркування в містах). Тут середній розмір автомобіля навіть ще менше. Як виняток зустрічаються великі відносно дорогі тачки, за кермом яких сидять мужики «братковського» виду (тут і раніше сильні позиції мафії).

Мікроскопічний також муніципальний транспорт — сміттєвози та автобуси, яким треба працювати в центрі, усе розміром менше за «Газелі». В іншому випадку вони б в літеральному сенсі не влізли у вулицю.

А найпопулярніший вид транспорту — мопеди та моторолери, яких неміряна кількість. Для них існують спеціальні відповідно розмічені стоянки. Майже на кожному мопеді, що проїжджав повз, спереду сидів чувак, а ззаду — телиця (див. дві фотографії назад).

Мопеди хаотично шастають по вузьких вулицях, весь час намагаючись на тебе наїхати, і спочатку здається, що ходити можна тільки притулившись до стіни. Гудіння їх моторів не змовкає ні на хвилину, і, відбиваючися від стін будинків, що стоять упритул, багаторазово підсилює подразнюючий ефект. Через пару годин до цього звикаєш і перестаєш звертати увагу.

І ще з моторолера виходить найекономічніша вантажівка.

Місто розташоване в горбистій місцевості, завдяки чому дах одного будинку може одночасно служити двором іншого.

В Італії Неаполь називають південною столицею, аналогічно тому, як у Росії називають Петербург північною. Столичний шик відчувається на центральних вулицях. В інших містах широкі проспекти зазвичай починаються за історичною частиною.

Набережна.

Місцевий таксофон.

Вхід у метро.

Ліхтарі.

Стимулюючі екологічну відповідальність (як скрізь в Європі) сміттєві баки.

Магазини закриваються залізними віконницями, на яких ночами малюють.

По ідеї тут є трамваї, хоча я за весь день не побачив жодного. І рейки якісь іржаві. Є тролейбуси.

Місцеві розмовляють неаполітанському мовою, яку можна вважати і діалектом італійської, і самостійною мовою. Як зазвичай буває, класифікація частіше залежить від політичних поглядів того, хто класифікує.

А ще тут є негри. Займаються вони тим же, чим і скрізь — нічим. Усі зустрінуті негри просто стояли на вулиці і просили милостиню. Я дав негрові якусь дрібну монету і попросив сфотографуватися, після чого він сором’язливо прибрав кепку за спину.

До слова, самих італійців можна віднести до фотогенічних націй. Люди не заперечують, щоб їх фотографували, а пару разів навіть самі попросилися в кадр.

Помпеї

Знак «обережно, злий собака» виявився мозаїкою на підлозі за закритими гратами.

Ідея вуличних вівтарів набагато давніша, ніж здавалося.

Інтер’єр терм на фотографії нав’язливо схожий на тривимірну комп’ютерну графіку.

Стародавні зебри на перехрестях були дуже рельєфними. Цікаво, що відбувалося, якщо візок був неформатний?

З усіх будівель найкраще було відреставровано лупунарій. Навіть світло провели, адже народу такі речі цікаві. У перекладі на сучасну мову це місце можна було б охарактеризувати «центр дозвілля». У ті часи «симпатичних дівчат, які вирішать усі ваші проблеми» називали вовчицями, звідси й назва («lupus» латинською — «вовк»). Дівчата в більшості походили з національних окраїн Римської імперії — з тих пір нічого ні змінилося.

Загиблі під час виверження — накриті лавою і попелом люди давним-давно розклалися, після чого від них залишилися порожнечі, завдяки яким археологи змогли зробити гіпсові зліпки. Але кістки — справжні.

Сьогоднішне місто, в якому знаходяться руїни, має назву Помпей. Мені слід було б для порівняння зробити пару фотографій, але після виходу з руїн мене відвідала думка на кінець дня з’їздити в Сорренто.

Навігатор незворушно показав, що час до точки призначення становить приблизно півгодини. Я сів у машину і поїхав, слідуючи його вказівкам і уявляючи, як поставлю штатив на наклацаю видів «пізнього вечора в Сорренто» (тамтешні російські туристи напевно обожнюють кричати пісню Глизіна під караоке).

Але дорога виявилася непростою. Тут потрібно трохи розповісти про місцевий стиль водіння. На перший погляд, у місцевих водіїв просто відсутнє почуття самозбереження. Їдуть вони куди попало на своїх малолітражках і мопедах, дітей вільно садять на переднє сидіння або ставлять перед собою на моторолері. Якщо якась машина чекає, аби проїхати, ніхто не вишикується за нею в чергу, усі відразу спробують її якось об’їхати, посилюючи загальний хаос. Саме в таку ситуацію я і потрапив. Тепер додайте до цього заплутане розташування вулиць, їх вузькість, відсутність світлофорів і тротуарів, і людей, що швандали всюди (вихідний у курортній місцевості). Зустрінуті на одному з перехресть поліціанти про щось приємно розмовляли один з одним, не проявляючи ніякої уваги до того, що на ньому відбувалося. Встановлена ​​в моєму Мерседесі система запобігання зіткнень пищала без зупинки (як я радів, що взяв А-клас!). У кінці-кінців я в’їхав на непомічену вулицю з одностороннім рухом, що остаточно переповнило чашу терпіння — єдиним бажанням тепер було скоріше вибратися з цього бардаку. Метою поїздки було призначено Неапольскі готель, і пізній вечір у Сорренто залишився без мене.

Проте ж, пізніше я потроху зрозумів, що місцевий стиль водіння лякає тільки з незвички. Незважаючи на хаотичність руху, тут ніхто не сигналить (хіба що ви зробите який-небудь відверто ідіотський маневр). Якщо ви чекатимете, вас ніхто не пропустить, але якщо ви висунетеся, вам дадуть проїхати, а не будуть кричати і сигналити. При всій удаваній хаотичності їздять вони неагресивно і розслаблено — проїхавши по Італії 2 500 кілометрів, я побачив тільки одну аварію — іноземний туристичний автобус злегка в’їхав у зад фурі.

* * *

Наступного ранку, їдучи в бік Риму, я кинув прощальний погляд на місцеві хрущовки, місцеві хмарочоси (до яких, жаль, не потрапив), і Везувій.