Сайт Юрія Міхеда (a.k.a. juras14)

Самотність з автографом Вишневського

Я не фанат автографів. Напевно, причина цього криється в тому, що я завжди намагаюся сприймати знаменитостей як звичайних людей, і якщо мені подобається чиясь творчість, то інтерес до цієї особи проявлятиметься лише настільки, наскільки це необхідно для розуміння мотивів, які змусили людину створити той чи інший твір (і то, це буває далеко не завжди). Втім, два автографи в мене все-таки є. Перший належить Лявону Вольському — лідерові культової білоруської рок-групи «NRM». До творчості цієї групи я ставлюся без особливого трепету — прослухати хоч один з їх альбомів без перемикання пісень мені не вдавалося жодного разу. Автограф Вольського було отримано випадково — підчас його приїзду до Америки ми опинилися за одним столом на банкеті на честь 25 березня — саме тоді я попрохав його розписатися на там же купленому альбомі «Dom Kultury».

Другий автограф, який у мене мається, належить польському письменникові Янушу Вишневському, та прикрашає першу сторінку тепер уже зовсім мого особистого видання його найвідомішого роману «Самотність у мережі», який є, мабуть, моєю найулюбленішою книгою. Про історію цього автографа я зараз і розповім.

Почалося все з того, що на самому початку 2011 року я в Росії познайомився з однією дівчиною. Не буду розповідати про це в деталях, скажу тільки, що вона виявилася цікавою людиною, ми з нею додалися один до одного спочатку в Контакті, а потім і в Скайпі, і стали спілкуватися по інтернеті. Вона була розумною, неординарною і досить симпатичною зовні, і поступово я почав відчувати, що все більше чекаю того моменту, колі вона з’явиться в мережі. Повідомлення Скайпу про її вихід у мережу і тим більше повідомлення від неї змушувало мене здригатися від радості, коли ж вона якийсь час не з’являлась, я не знаходив собі місця. До початку весни я зрозумів, що закохався, і після довгих роздумів у кінці кінців вирішив їй у цьому зізнатися. Це відбулося 22 квітня 2011 року (у всіх народжених у СРСР ця дата напевно асоціюється з днем народження Леніна). Нажаль, її відповідь відразу повернула мене на землю. Вона сказала, що хоч їй і цікаво зі мною спілкуватися, взаємністю вона відповісти не може, тому що має молодого чоловіка (словосполучення «молодий чоловік» я вже давно не переношу на дух, адже для мене це такий збірний образ ворога, який протягом усього мого життя перегороджує мені дорогу до особистого щастя). Мені було дуже боляче це почути, я цілий тиждень ходив у пригніченому стані, але наше з нею спілкування на цьому не припинилося.

Та дівчина була великою прихильницею творчості сучасного польського письменника Януша Леона Вишневського — про нього я дізнався саме від неї. Тоді ж вона порекомендувала мені прочитати його роман «Самотність у мережі», що я відразу й зробив. Сказати, що ця книга справила на мене величезне враження — значить не сказати нічого. Вона мене просто вбила.

Для тих, хто не читав роман, розповім коротенько сюжет. Польський вчений-генетик на ім’я Якуб, що живе за кордоном, чоловік за сорок, дуже розумний, але абсолютно самотній і нещасний, випадково знайомиться в інтернеті з тридцятирічною жінкою, яка живе у Варшаві. Поміж ними через ICQ та електронну пошту зав’язується листування. Спочатку вони бесідують на абстрактні теми, але з часом їх спілкування стає все більше особистим і відвертим, вони розповідають один одному історії своїх життів. Його співрозмовниця невільна — вона замужем за бізнесменом, але муж надає їй занадто мало уваги, і тому вона все сильніше звикає до спілкування з Якубом. Поміж ними виникають почуття, які все більше зміцнюються, і які в кінці кінців виливаються в кілька днів, проведених разом у Парижі. Але в цього кохання немає шансів на майбутнє. Муж, запідозривши недобре, починає приділяти їй все більше уваги, незабаром вона дізнається про свою вагітність. Вона вирішує, що повинна залишитися з мужем, і просто перестає відповідати Якубові на його листи. Книга закінчується тим, що Якуб приходить на вокзал, щоб покінчити з собою, кинувшися під поїзд.

Чому ця історія мене настільки зачепила? Звісно ж тому, що я певною мірою зміг себе з нею ототожнити. Тема самотньої людини, яка живе за кордоном і відчуває дистанційне нерозділене кохання до дівчини, що належить іншому, спілкування з якою зводиться до листування через інтернет, і яка приділяє йому увагу лише тому, що з якоїсь причини недоотримує його від свого чоловіка (нехай навіть з-за того, що він зараз дуже зайнятий, зійшов у військо чи кудись з’їхав), здалася мені в тій ситуації дуже близькою. Але така закоханість ґрунтуєтья лише на ілюзіях. Закоханому чоловікові взагалі властиво жити ілюзіями, у відповідь на будь-яку увагу загоратися надією, і занадто багато мріяти, але це якраз та ситуація, коли мрії завідомо нездійсненні. Покохати чужу дівчину ще не так страшно — у цьому випадку є якась імовірність, що ти зможеш зацікавити її більше, ніж той, кому вона належить. Але на відстані твої шанси завжди дорівнюються нулю. Це пастка, в якій все більше загрузаєш ти сам. Адже для людини, яка стає для тебе центром всесвіту, ти є лише часовою віддушиною, і момент розплати за ілюзії неодмінно прийде, це лише питання часу. З практичної точки зору цій людини нічого не варто зникнути з твого життя, колі необхідність у тобі відпаде. У якийсь день тобі, як і Якубові, просто перестануть писати. Ти сподіватимешся і чекатимеш відповіді, страждатимеш і не знаходитимеш собі місця, але відповіді не буде ні через день, ні через два, ні через тиждень, ні через місяць, і нарешті ти зрозумієш, що її не буде вже ніколи. І в цій ситуації було б нерозумно прохати якихось пояснень — усе зрозуміло й так. Ти більше непотрібен, і це треба прийняти як належне. Тобі буде дуже погано, але в тебе не буде права на щось ображатися — адже тобі від самого початку нічого не обіцяли, і в тому, що ти на це підсів, щось собі намріявши, винен тільки ти сам. Твій заочний ворог, той самий «молодий чоловік», у суху розгромив тебе, одним пострілом зрівнявши з землею всі твої бази і аеродроми.

Ця книга відразу очолила мій особистий список улюбленої літератури. Тоді я ще не знав, що схожий сюжет відбувається в моєму житті не востаннє. Втім, зараз я збирався розповісти про автоґраф.

Коли справа стосується подарунків, то я людина не дуже здогадлива. Тим більше це стосується подарунків жінкам — коли твої уявлення про останніх ґрунтуються тільки на книгах та фільмах, досить складно придумати щось підходяще. Але мені несподівано пощастило — одного разу ця дівчина сама обмовилася про те, що дуже мріяла б про книгу свого улюбленого письменника з його автоґрафом. Дізнавшися про це, я нічого не сказав, але за ідею зачепився відразу. Адже немає нічого краще, ніж порадувати людину саме тим, про що вона мріє. Але ось біда — я просто не уявляв, де такий подарунок можна дістати. В інтернеті книги з автоґрафами ніхто не продавав. Написати Вишневському? Дурна ідея. Хоча ні, чому б не спробувати? Можете з мене сміятися, але я це теж зробив — написав йому польською (nie wiem, czy już to mówiłem, ale jestem ćwierć polak), і ясна річ, мені ніхто не відповів — більше ніж упевнений, що ідіоти на зразок мене пишуть йому щодня. Після цього я вирішив, що ця задача занадто складна, і на якийсь час про неї забув.

Але через пару місяців історія отримала несподіване продовження. Абсолютно не пам’ятаю, звідки я про це дізнався, пам’ятаю тільки, що це було випадково. Мені стало відомо, що на початку вересня у Вишневського відбудеться зустріч із читачами в Санкт-Петербурзі, після якої пройде автоґраф-сесія. Упустити таку можливість було неможна. До зустрічі залишалося менше за тиждень, і, знаючи, наскільки складно може бути в такий час дістати квитки, я в той же момент побіг у касу (сайт російських залізниць чомусь не приймав мою карту). Квиток до Петербурга виявився всього один, у купейний вагон харківського поїзда, і коштував він майже чотири тисячі рублів. Втім, ціна в цій ситуації не грала для мене ніякого значення. Я взяв і зворотний квиток — у загальній складності ця одноденна поїздка обійшлася мені в шість тисяч рублів і в два пропущених дні на томаровському аеродромі, а останнє було взагалі безцінним, ураховуючи, що вихідні цих трьох серпневих тижнів, підчас яких я міг там бути, завжди були для мене найбільш очікуваним і найкращим часом року.

Дорога пройшла без пригод. Я сів у потяг, подивився кілька фільмів, почитав заготовлену книгу, ліг спати, а вранці поїзд прийшов у Петербург. До заходу було ще багато часу, який я, само собою, вирішив використовувати для прогулянки. Я неспішно пішов уздовж Невського проспекту, іноді згортаючи на сусідні вулиці, і в глибині души трохи дивуючись, як абсолютно несподівано, але в той же час отак-от просто опинився в місті на Неві. Місто зустріло мене добре — на вулиці стояла сонячна і прохолодна, але зовсім ще не холодна погода, яку природа підносить нам в якості останнього акорду щойно минулого літа. Було ясно, що за ще парою-трійкою таких днів прийде нескінченна й сіра балтійська осінь, та сама, яку стільки разів оспівували поети й музиканти. Я дійшов до середини Палацового моста, а потім повернув назад.

О другій годині я повернувся до Дому книги. Народу в залі було досить — на зустріч із Вишневським зібралося дуже багато читачів. Або, правильніше сказати, читачок — абсолютна більшість тих, хто прийшов на захід, складали дівчата. Це було навіть трохи кумедним, хоч я вже був не в тому віці, коли таки речі змушують відчувати себе ніяково — раз уже мене вставила книга про почуття, то значить, так і мало бути, тим більше що я ніколи не зміг би стати стереотипним мачо — останнє є привілеєм леґіону «молодих чоловіків». Вишневський розповідав історії свого життя та своїх книг — наприклад, «Самотність у мережи» він написав під упливом своєї особистої драми, коли перебував у важкій депресії після відходу дружини, а багато описаних їм речей насправді колись траплялися або з ним, або з кимось із людей, яких він знав. По суті, написати добру книгу можна тільки тоді, коли сам зазнав і відчув те, що описуєш. Уже потім, читаючи його короткі оповідання, я подумав, що теж, напевно, міг би стати непоганим «жіночим» письменником, якщо б знав щось про стосунки не тільки з чуток.

Закінчивши свої розповіді, письменник ще досить довго відповідав на питання, які йому задавали. На найпопулярніше питання — «звідки ви так добре знаєте жінок» — він відповів, що насправді не знає їх зовсім. Коли зустріч підійшла до кінця, почалася автоґраф-сесія. Усі вишикувалися в чергу, і по одному підходили до стола, називали своє ім’я, а Вишневський підписував їм книги. Коли підійшла моя черга, я назвав ім’я дівчини, якій збирався зробити подарунок. Серед тих, хто це почув, прокотився смішок — це насправді виглядало комічно, ураховуючи, що все називали своє ім’я, а я назвав жіноче, немов так звали мене самого. Януш Леон теж посміхнувся, а потім спитав: «ваша дружина?» «Ні», похитав я головою. «Ваша дівчина?» «Ні. Просто... знайома». Він розуміюче кивнув, а потім чорним фломастером написав на розвороті її ім’я і поставив свій підпис. Подякувавши йому, я відійшов. На пару хвилин мене накрило тріумфальне відчуття закінченості місії, яке буває при проходженні складного рівня в комп’ютерній грі, і я був уже готовий піти. Однак, досить скоро почало здаватися, що чогось таки ще не вистачає, і я швидко усвідомив, чого. Я взяв зі стола примірник «Самотності в мережі», пробив його в касі, і знову подав Вишневському, назвавши на цей раз своє ім’я. «Для Юрия. J. L. Wiśniewski» — написав він і протягнув мені книгу. «Bardzo dziękuję», сказав я, запроторив книгу в рюкзак і тепер уже зі спокійною душею вийшов на вулицю, яка дихнула на мене приємною прохолодою петербурзької осені. Настрій був добрим. Стоячи на мосту над каналом Грибоєдова, я дочекався, поки з метро вийшли мої родички Рита та Ірина, ми ще погуляли по місті і посиділи в кафе, а ввечері вони проводили мене на вокзал.

Поїзд Санкт-Петербург—Севастополь, що відходив увечері, у Бєлгород мав прийти тільки о четвертій годині дня, що було для мене незвичайним — я звик виключно до нічних потягів, коли ти, сівши у ваґон, просто засинаєш, а вранці прокидаєшся і зіходиш. У денному поїзді, однак, теж є свої принади — зокрема, вам можуть зустрітися цікаві попутники, що й відбулося цього разу. Літній чоловік із тієї ж секції плацкартного ваґона опинився працівником ЛАЕС, і почав розповідати про те, наскільки неважливо йдуть справи в російській ядерній енергетиці. Мова природним чином зайшла про Чорнобильську аварію, де він, розшифровуючи російську абревіатуру «РБМК», зупинився, пригадуючи значення останньої літери. «Реактор великої потужності…» — почав він. «…Канальний» — підказав я, таким чином устрявши в бесіду. Чоловік зрадів — йому здалося, що якщо я вже знаю значення цього скорочення, то неодмінно повинен бути пов’язаним з галуззю. Мені, однак, прийшлося пояснити, що я знаю про це лише тому, що цікавився чорнобильською тематикою і читав за нею різні матеріали. Я розповів про свою поїздку в Зону відчуження, після чого розмова почала поступово приймати форму питань усього купе до мене. Я говорив про своє життя, про мандрівки, про Америку, про парашути, про те, чим займаюся, і про інші речі. Дізнавшися про мету моєї одноденної поїздки в Петербург, усі просто прийшли в захват — «ну треба ж, який ти романтик». «Я хотіла би опинитися на місці вашої дівчини» — сказала одна з жінок, після чого я поправив її, що ніякої дівчини в мене немає і в найближчі п’ять тисяч років дійсно не буде, що романтик із мене як із робота Вертера, і що навіть якщо б дістав не книжку Вишневського з автоґрафом, а місяць з орбіти, усе одно максимум, на що я міг би розраховувати — це на «дякуй, ти хороший».

Коли ближче до полудня поїзд підходив до Курська, я вирішив не їхати в той день до Бєлгорода, а зійти там, і після прибуття на станцію попрощався зі своїми попутниками, і залишив ваґон. День ознаменувався фотопрогулянкою по місті й зустріччю з татом та з моїм другом дитинства, якого я ще з тих часів зову Ваничем. У Бєлгород я з’їхав наступного дня на електричці — як зараз пам’ятаю, чотири годині сидів у майже порожньому ваґоні, дивився у вікно на вересневу природу Чорнозем’я і через навушники слухав набоковську «Лоліту» у форматі аудіокниги.

Чим же закінчилася ця історія? Вона закінчилася досить прозаїчно. Дощовим московським ранком я зустрівся з тією, заради якої це все було зроблено, ми трохи посиділи в кафе, і я подарував їй книгу з автоґрафом. А потім я поїхав в аеропорт, а вона — по своїх справах. В її житті до того часу відбулися важливі зміни, їй стало зовсім не до мене, і поступово вона зовсім перестала мені писати. Але в кінцевому підсумку це було навіть добре — не отримуючи підживлення своїм почуттям, я, промучившися кілька місяців, почав до неї байдужіти. У якийсь момент я відчув те саме почуття полегшення, яке буває, коли починає вмирати кохання, що довго терзало твоє серце. Відчуття, схоже до ранку після ночі важкої лихоманки, коли хвороба відступає, і ти починаєш іти на поправку, або на момент, коли починає діяти проковтнута підчас міґрені таблетка Цитрамону, яка повільно розчиняє біль, коли ти все рідше думаєш про ту людину, і вона вже не здається тобі тим ідеалом, без якого неможливе твоє життя. Ти не відчуваєш ні розладу, ні образи, ні розчарування, не відчуваєш, втім, і радості — одну лише спокійну байдужість. Поступово моє почуття до неї розтануло, схоже до того, як тане навесні величезна гора снігу, що всю зиму займала собою двір, від якої з приходом тепла залишається тільки тонкий шар піску на асфальті. Сьогодні про цю історію нагадує лише книжка Вишневського, що стоїть на полиці, підписана для мене його власною рукою.

А інтернет продовжує нести наші почуття, оцифровані у вигляді бездушних одиниць і нулів. І хтось ніколи не отримає на них ні відповіді, ні повідомлення, але це буде лише маленьким епізодом у величезному світі комп’ютерів і людей.

04.2014