Українське село в Чикаго

Штат Іллінойс, США, червень 2015
Google Карти, Яндекс.Карти

У Чикаго є невеликий історичний район, що має назву Ukrainian Village — єдиний у своєму роді український квартал за кордоном, що зберігає яскраво виражені зовні риси української національної ідентичності. Тут знаходяться декілька українських церков, культурних і комерційних підприємств — такого немає більше ніде, хоча районів із великою концентрацією вихідців з України у великих містах західних країн задосить. Саме цей район фігурує у фільмі «Брат-2».

Спочатку район був селом у прямому сенсі слова — коли Чикаго ще не розрісся, тут була сільська місцевість. У кінці 19 століття тут почали селитися слов’яномовні іммігранти зі Східної Європи, в основному поляки та словаки. З початком Першої світової війни почався масовий приплив етнічних українців з Австро-Угорщини та Російської імперії. Наступні катаклізми століття — революція і громадянська війна в Росії, більшовизм, колективізація і голодомор у СРСР, нацистська окупація і наступ Червоної армії — викликали кілька хвиль еміграції з території сучасної України, і Чикаго став одним із важливих її напрямків у Новому світі.

Сьогодні в Чикаго проживає близько 46 000 українців — це набагато менше, ніж, наприклад, у Нью-Йорку, де їх близько 160 000. Тим не менш, такий український район є тільки тут (в інших містах українці найчастіше живуть упереміш з іншими іммігрантами з колишнього СРСР). В Українському Селі Чикаго проживає близько 15 000 вихідців з України та їхніх нащадків, воно є важливим культурним центром української діаспори.

Велика частина українських підприємств зосереджена на прилеглому до району з півдня проспекті Вест-Чикаго Авеню, приблизно між вулицями Норт-Дамен авеню і Норс-Вестерн авеню (найближчі станції метро — Дивіжн і Чикаго на синій гілці). Звідси видно центр міста з хмарочосами.

Втім, якщо ви очікуєте тут побачити щось на зразок українського Брайтон-біч або Чайна-Тауна, з купою крамниць і натовпами співвітчизників Тараса Шевченка та Івана Франка, що гуляють по вулиці, ви розчаруєтеся — район насправді дуже малий. Пара-трійка продуктових крамниць, стільки ж ресторанів, один український банк, кілька офісів організацій діаспори, три церкви, та кілька контор з українськими прапорами — ось, власне, і все.

Якщо ви їдете на автівці, і не дуже уважно дивитеся по сторонах, його легко проскочити зовсім.

Тому уважно шукайте очима синьо-жовті прапори і добре помітну через будинки українську катедру, яка різко виділяється на тлі місцевої архітектури.

На вулиці розташовані будівлі різних організацій діаспори, історія яких налічує кілька десятиліть. Пласт — найстаріша українсько-американська організація скаутів, заснована в 1911 році.

«Самопоміч» — заснована післявоєнною еміграцією організація взаємної допомоги. При ній було створено свій кредитний кооператив, існуючий і досі. Відмінність кредитного кооперативу від просто банку в тому, що він видає позики і приймає вклади тільки від своїх членів, в які в даному випадку беруть тільки людей українського походження або членів організацій діаспори.

Український інститут сучасного мистецтва. В Америці є кілька українських музеїв.

Різні українські підприємства.

Крамниці.

Сувенірні прапорці та українські листівки в одному з магазинів.

У районі є три церкви, що представляють основні національні конфесії. Православна (належить до Константинопольського патріархату).

Католицька.

У моїй свідомості кирилиця чомусь погано поєднується з католицтвом.

При ній міститься українська католицька школа, яка навчає дітей з дитсадка по 8 клас. По суті це просто звичайна американська приватна школа з деяким символічним українським ухилом, в якій англійською навчаються діти різних національностей (в іншому випадку її існування було б економічно недоцільним).

Греко-католицька (або уніатська) церква, яка підпорядковується Ватикану, але обряди та оформлення в ній як у православних.

У православних якісь дуже старі й вицвілі прапори. Хто-небудь, поясніть цим хлопцям, що коли прапор пошарпався або вицвів, його слід замінити, інакше, відповідно до правил використання прапорів, це вважається за неповагу.

У районі є й інші церкви, наприклад, російська.

Або польська з цікавою архітектурою і пам’ятником папі Іоанну Павлу II.

Синьо-жовті прапори іноді трапляються і на приватних будинках. У США, якщо ви вивішуєте іноземний прапор, поруч прийнято вішати американський. Усупереч популярній омані, вивішувати тільки іноземний не заборонено федеральним законом, хоча це також вважається неповажним.

На багато вікон приклеєно наклейки про солідарність з Україною.

Табличка «стежимо за районом, якщо що, телефонуємо в поліцію». Наприклад, якщо біля вашого дому ходить підозрілий бородатий москаль із фотоапаратом.

Тягнибок схвалює.

Сам по собі район дуже тихий і приємний, і офіційно вважається історичною пам’яткою Чикаго.

Він вважається благополучніше прилеглих до нього.

У Чикаго існує таке явище, як почесні імена вулиць. У нульових роках 20 століття муніципалітет вирішив усунути плутанину з міською навігацією — безліч тих же самих вулиць у різних районах носило різні імена і мало свою власну нумерацію, а після поглинання містом довколишніх сіл ця проблема особливо посилилася. Було вирішено, що всі проспекти, що тягнуться на багато кілометрів, отримають єдині імена або номери, а також єдину для кожного з них нумерацію будинків. Однак, жителям районів дозволили давати вулицям «почесні імена» — який-небудь проспект у межах одного району може мати додаткову назву, з метою ввічнити людину або історичний топонім. Така система використовується в багатьох американських містах. Тому офіційні назви вулиць у США завжди дуже некреативні — Західний бульвар, вулиця Озерна, вулиця В’язів, проспект Вашингтона, або взагалі відсутні, натомість використовуючи номери (1-я вулиця, 2-а вулиця, 42-а вулиця), що, втім, сильно спрощує навігацію (особливо враховуючи, що планування американських міст зазвичай представляє ідеальну квадратну сітку). Одна вулиця рідко коли має більш ніж одну назву (що не дивина для Європи), навіть якщо розтягнута на 30 кілометрів. А для увічнення кого-небудь даються почесні імена, які не використовуються в офіційній адресації. Основні імена вулиць звичайно пишуться на зелених табличках, почесні — на коричневих. Ця вулиця в межах Українського Села має почесне ім’я Андрія Шептицького (1865—1944) — українського греко-католицького священика і цивільного діяча.

Китаянка-зомбі.

Провулки використовуються для гаражів і зберігання сміттєвих баків. Чорних — для звичайного сміття, синіх — для того, що перероблюється.

Боротьба з пацюками.

Чиказька стандартна зупинка і помаранчевий сміттєвий кошик.

Стовп із наклейками.

Реклама українського заходу.

Україномовних жителів я зустрів — як літніх (вони виглядали як типові американці, яких я б ні за що не відрізнив би, якби не почув українську мову), так і середнього віку і молодих, які виглядали як типові східноєвропейці. Але представників інших національностей зустрів ще більше.

На жаль, Українське Село поступово стає все менш українським — старе покоління відходить, а їхні нащадки асимілюються і виїжджають, перетворюючися на американців і втрачаючи зв’язок зі своєю культурою. Етнічний склад району стає все більш різноманітним, і відсоток українців неухильно падає. Велика частина новоприбулих іммігрантів з України зазвичай селиться в російськомовних районах, оскільки російською мовою володіють набагато краще (за моїми спостереженнями, вільно українською володіють тільки жителі західних регіонів, більшість же говорять російською або суржиком), і роботу без знання англійської там знайти простіше. З іншого боку, для такого невеликого району новоприбулих україномовних цілком вистачає, українські організації та інститути, нехай і дещо американізовані, продовжують функціонувати — справи йдуть цілком нормально, особливо на тлі вкрай жалюгідного стану справ білоруської діаспори.

* * *

Вечеряв я в маленькому ресторані «Старий Львів».

Компанія в ньому зібралася цікава — чорна дівчина, яка працює викладачем англійської мови в Костромі (!), і приїхала у відпустку (за її словами, у Росії вона відчуває себе набагато комфортніше і безпечніше, ніж на своїй батьківщині, у США), російськомовний чувак з Одеси, двоє американців, і бармен/офіціант на ім’я Мар’ян зі Львова. Не буду передавати весь зміст бесід, але висловлюся трохи щодо «українського питання».

Попри володіння українською мовою, я ніколи не приховую, що я з Росії, оскільки «фашисти-бандерівці, що ненавидять все російське», існують тільки у хворій уяві споживачів російської держпропаганди. У реальності українці, навіть найзахідніші, добре ставляться до росіян, зрозуміло, за умовою, що ті поважають українську культуру, мову, самобутність і незалежність, і не підтримують агресію проти України. Іншими словами, українці розуміють різницю між росіянином та «ватником». Сам же я не можу зрозуміти як раз «ватників», тобто російських шовіністів, які ніколи не соромилися своєї відкритої зневаги до всього українського, але при цьому дивуються, за що їх не люблять.

Як сказав Мар’ян, ненависті до Росії він не відчуває, але дії Росії щодо України за останні півтора року відчуваються «як ніж, які встромлено в спину». Звісно, мені, як росіянину, неприємно чути такі речі — навіть якщо ти ніколи не підтримував дій Путіна і категорично не схвалював агресії й шовіністичної істерії, ти все одно є представником Росії, а значить і морально несеш якусь частину колективної відповідальності за її дії. Із цим почуттям провини нічого не можна зробити — воно ще багато десятиліть буде переслідувати кожного росіянина, здатного до національної рефлексії.